Стаття М. Ковтуна в інтернет-виданні "Вісті київщини" №28 (48) від 20.10.2011р

 "Медвинська трагедія з точки зору минулого і сьогодення".

Медвинська трагедія з точки зору минулого і сьогодення

Шановна редакціє!
Пише вам один з читачів газети «Вісті Київщини» з великого села Медвин Богуславського району Київської області. 13 жовтня в нашому селі біля пам’ятного знаку на честь Медвинського антибільшовицького повстання 1920 року (він у центрі села) відбулися поминальні заходи на відзнаку 91-ї річниці трагічної загибелі 80 молодих медвинців, розстріляних на околиці села біля Ковтунового ліска. У заходах узяли участь місцеві жителі, представники громадськості й політичних партій району, а також кілька відомих усій Україні політиків і літераторів.

Детально жорстоку розправу червоних кіннотників Семена Будьонного над молодими медвинцями описано в нещодавно виданій історико-публіцистичній збірці  «Медвинські скрижалі». Я ж дозволю собі лише проаналізувати основні фрагменти тих подій та оцінити їхнє значення з точки зору минулого та сьогодення України.
20 серпня 1920 року в Медвині стихійно спалахнуло потужне антибільшовицьке повстання, спровоковане репресивно-конфіскаційними діями щойно встановленої більшовицької влади (основними з них були грабіжницька продрозкладка – надзвичайно великий продовольчий податок, мобілізація на сибірський фронт народжених 1899 року та боротьба з українським національно-визвольним рухом – так званою петлюрівщиною). Придушене із застосуванням великих регулярних військ Червоної Армії через місяць з часу початку, повстання викликало невгамовну лють у більшовиків, які лише чекали слушної нагоди, щоб учинити чергову розправу над медвинцями. Така нагода їм і трапилась 13 жовтня 1920 року на околицях Медвина, коли невідомими особами було пограбовано більшовицький обоз.
І хоча через те, що в селі на той час перебувала значна військова частина, участь медвинців у розгромі обозу була малоймовірною, більшовики без суду і слідства на сходці заарештували 80 юнаків і молодих чоловіків і через кілька годин вивели цих заручників за околицю села, де і розстріляли.
Цікаво, що такої ж тактики щодо діяльності партизанів  дотримувалися на наших землях німецько-фашистські окупанти. І такі їхні дії були тавровані на Нюрнберзькому процесі як акти геноциду – найбільшого злочину проти людства. А те, що випадок розправи з медвинцями міг бути у нас зовсім невипадковим, свідчить очевидець тих подій І. Дубинець, який у книзі «Горить Медвин» згадує: «…на той час більшовики в кожному селі із заможних і більш авторитетних селян поробили групи «ответчиков» по 20–50 чоловік, які на випадок виявлення в тому чи іншому селі повстанців чи їх нападу на більшовицькі військові групи чи їхню сільську адміністрацію мали бути розстріляні» («Медвинські скрижалі», ст. 181).
Отже, бачимо спільну рису двох тоталітарних режимів – більшовицького й німецько-фашистського – їхню здатність чинити розправу над масами мирних жителів.
І хоч з тієї пори минуло чимало часу, та твердих гарантій, що такого більше ніде не станеться, на жаль, дати не можна, навіть у, здавалось би, цивілізованій Європі. Бо і на початку 90-х років ХХ століття бачимо факти масової загибелі мирних жителів під час розпаду Югославії. Подібні випадки траплялись пізніше і в кавказьких республіках. Найдраматичніше те, що подібне може відбуватися не лише в посттоталітарних країнах (Югославія, республіки Кавказу), а й під час кризи у демократичних державах, де народ обирає владу на виборах. Згадаймо, що саме шляхом виборів у Німеччині в 30-х роках ХХ століття до влади прийшла така одіозна особистість, як Адольф Гітлер, яка повернула цю країну на шлях тоталітаризму і незліченних людських жертв.
Не проста нині ситуація склалась і в багатьох пострадянських республіках, в тому числі й в Україні, де падіння економіки і стрімке соціальне розшарування призвело до багатьох утисків і деформацій прав людей.
Совкова свідомість багатьох новоспечених бізнесменів та керівників установ і організацій, помножена на нужденність та тотальний дефіцит коштів у населення, сприяє проявам авторитаризму, психології удільних князьків у багатьох сучасних керівників, що тримається на домінуючому принципі «країни дурнів»: «Я – начальник, ти – ніхто і повинен виконувати всі мої забаганки». Як гіркий анекдот згадую історію, що трапилася в одній з гуманітарних установ села, де керівник побутові суперечки щодо організації професійного свята вирішувала фразою: «Хто не хоче з нами святкувати, хай шукає собі інше місце роботи!»
На жаль, подібні методи керівництва непоодинокі. І це топче в народі людську гідність, провокує суспільство до поширення в ньому авторитаризму, що є тихим сповзанням до рецидивів класичного тоталітаризму, злочини якого, подібні Медвинській трагедії 1920 року, ніколи не повинні повторитися. Щоб не сталося нових трагедій, всім небайдужим людям слід пам’ятати останній рядок  чеського журналіста-антифашиста Юліуса Фучика в «Репортажі з зашморгом на шиї»: «Люди, я любив вас! Будьте пильними!»
Вклонімося світлій пам’яті загиблих молодих медвинців і зробімо правильні висновки для блага майбутнього України.  

М. КОВТУН, с. Медвин