ПОЕЗІЇ

 

                                  Мужнім медвинським повстанцям
                                 та пам’яті 80-ти медвинців,
                                 забитих більшовиками 13.10.1920 року,
                                 присвячується
Колона вийшла із села.
Сідало сонце за поля.
Навкруг чутки тривожні йдуть:
Там наших в Лисянку ведуть.

 

Ось Шевське, Ковтунів лісок,
Тотох видніє поясок.
Похмурі медвинці бредуть, —
Їх, як ясир, кати женуть.

 

Як коршун, зирить комісар,
Трима напохваті наган:
«Мы малоросов учим жить
И делу партии служить,

 

А вас, что смели бунтовать,
Всех приказали расстрелять!».
Почули постріли в селі,
Здригнулись всі — старі й малі.

 

Той зойк, що з поля долинав,
Картину вбивства змалював…
Тієї ночі в полі тім
Ще довго вогник мерехтів —

 

Шукали матері синів,
Жінки — своїх чоловіків.
Злились в один страшний розпач
Прокльони, стогін, біль і плач.

 

Ніхто вночі ще не ховав
Й священиків не викликав…
Кати впилися десь в селі,
Пісні горлали матірні, —

 

Так тризна правилась страшна.
В народній пам’яті вона.
Щоб пам’ять збереглась в віках,
Всім, хто поліг у тих ярках,

 

Народ поставив в полі хрест
На землі з кровію окрест.
Він осторогою всім нам,
Щоб ворог нас не подолав,
Щоб люди мудрими були
І Батьківщину берегли. 

                                   7.10.2004 р.

 

Ми вітаєм файних дам,
Ніжних і суворих мам,
Українських вчительок,
Що навчають тих наук,
Що ведуть нас до зірок, —
Тих, що ладні ми зірвать
З неба й вам подарувать,
Щоб вам настрою додать,
З святом вашим привітать
І всього вам побажать:
Щоб Ви квітли і цвіли,
…Чоловіків берегли,
Бо вразлива «сильна стать»
Стала в школах щось зникать,
То щоб років через п’ять
Вас було кому вітать.
Ви пошліть у Інтернет
Фотографій з вас букет,
Що є в школі на стіні,
І, повірте вже мені,
Буде край наш процвітать,
Бо в нім є прекрасна стать,
Що все може відродить,
Храм наук наш утвердить
Й всьому світу доказать,
Що жінки тут всі «на п’ять».
То ж дай Боже вам усім
Щастя й радість в кожен дім,
Щоб і вдома, і в роботі
Берегинями були,
І, як проліски весняні,
Ваші душі всі цвіли! 

                               З повагою від імені 

                              колег-чоловіків Василенко В. В. 

                              2008 р.

                          До дня учителя

Є три вічні в світі праці:
Лікувати, вчить, кормить.
В кожній школі ці роботи
Зустрічаються щомить.
Нашу працю важко мірять, —
Все відносне, лиш мета
Залишається тією ж —
Формувать нове життя.
Ми навчаєм і повчаєм,
У роботі час летить:
В школу, з школи, вчи уроки –
Як їх завтра роз’яснить.
Хто їх краще зрозуміє —
Учень, завуч чи райВНО?
Скільки методів ти видав —
Десять? двадцять? а чи сто?
Чи комп’ютер ти освоїв?!
Чи на курси з’їздив ти?!
Чи провів олімпіади?!
Чи журнал заповнив ти?!
Чи відвідав дискотеку?!
Чи всі учні спать лягли?!
І чи вдома хоч лягали,
Не поплутали хати?!
Бо батьки не скрізь доглянуть
(Їм робота, бач, пече),
Тож хай вчитель там пильнує
І на зборах докладе,
Як зростають їхні дітки,
Як життя ведуть своє,
У якому класі вчаться,
(Бо не кожен пам’ята).
Ох, як швидко ж пролітають
Їхні школьнії літа!
Перший дзвоник і останній
Розділяє тільки мить.
Ось в такій шкільній напрузі
І життя у нас летить.
Потихеньку ми старієм,
Зберігаючи в душі
З ностальгією хвилини,
Коли ми були ще ті,
Що колись тут випускались
І на зорі задивлялись,
А вони нам все світили
І цю долю наділили.
Тож у день цей знаменитий
Наші хай мужі державні
Теж про нас не забувають,
Нашу долю пам’ятають
І чим можуть — полегшають,
Щоб життя й ми помічали,
У добробуті зростали
І хороший настрій мали! 

                                     З найкращими побажаннями

                                    Василенко В. В. 

                                    5.10.2008 р.

Героям слава! 

                           88-им роковинам

                           присвячується
У ті роки бурлила Україна,
В ній оживав козацький вільний дух,
Та не хотіла віддавать вражина
Її багатств неміряний кожух.
Кільце фронтів, трикутник чорний смерті,
І ворог лютий твій дурманить люд.
Як встояти, як вижити, не вмерти,
Щоб у своїй державі жив народ?
Більшовики посули обіцяють:
«Робітникам заводи віддамо,
Селянам землю щедро наділяють, —
Всі скоро заживуть, як у раю».
Займає їхнє військо славний Київ,
Кривавий стяг освячує терор,
Стріляють всіх, кому не ймуть довіри, —
Хай малорос не піднімає «взор».
Москва нам шле закон про продрозкладку,
І враз селян мов в пекло завело —
Здавай зерно, і м’ясо, і картошку…
За що робив?! Так й панство не гребло!
І в Медвин наш заїжджі комісари
Закон про продрозкладку привезли,
До волості усіх селян зігнали
І наказали здать все до пори,
Ще й юнаків віддати в їхнє військо,
В Сибір далекий, за ріку Яїк,
І пригрозили в нас «искоренить
Петлюровский украинский язык».
Та недарма ж тут в жилах кров козацька —
Повстали люди, не стерпів народ,
І Медвинська республіка повстанська
За край свій рідний повела наш люд.
Ми понад місяць стійко захищались
На пагорбах в околицях села,
Та тут аж з-під Варшави насувалась
Дивізія, що бита там була.
Розлючені червоні ескадрони,
Що взяти там Європу не змогли,
На Медвин спрямували свої коні,
Щоб лють свою зігнати на селі.
Та все ж без бою Медвин їм не здався,
Хоч був тяжкий, нерівний лютий бій.
До полудня повсталий люд тримався,
Хоч зброї мав куди менш ворогів.
Коли повстанці, стративши набої,
До лісу дружно разом відійшли,
Червоні спрямували своїх коней
На мирний люд, що залишавсь в селі.
Немов ординці, в Медвин увірвались,
Плюндруючи й грабуючи село.
Три дні вони над людом збиткувались,
Своє бандитське викривши чоло,
А потім ще й в заручники забрали
Десятків вісім наших юнаків
І в полі край села їх розстріляли
Зі звірством, гідним всіх катів-зарізяків.
Цих мучеників люди поховали
І в полі їм насипали курган,
І хрест на нього в Корсуні придбали
Та свято зберігали їхній стан.
Ту пам’ять історичну ми тримали
Протягом всіх минулих поколінь
І в вільній Україні вшанували
Достойників, що встали із колін.
Нехай вітри, що в полі тут гуляють,
По всій Вкраїні славу їх несуть,
Хай вільна Україна розквітає
І в світі всім показує могуть.

                                           9.10.2008 р.

                                  19 серпня — дню Медвина присвячено
На горах високих та ярах глибоких
У землі полянській виріс красень-град,
Свят-князь Володимир раз сюди заїхав
І звелів закласти в граді диво-сад.

 

Княжая дружина мед-вино тут пила,
В полі Русь-Вкраїну рідну берегла,
Ворогу на Київ шлях вона закрила
І безсмертну славу в полі здобула.

 

Орди й яничари часто налітали,—
Самгородом Медвин після них стояв,
Та стара Касянка силу злу прогнала,
І зеленим раєм Медвин люд зібрав.

 

Славне вольне місто край свій захищало,—
Не один загарбник в полі тут сконав.
Право магдебурзьке місто звоювало,
І козацький Медвин з року в рік зростав.

 

За Богдана Хмеля шляхту ми прогнали,
Край наш відродився, в славі засіяв,
У руках трудящих хліб заколосився,
І в своїй державі жить народ почав.

 

Та недовго, браття, щастя те тривало —
Владарі ділили край наш на шматки,
Лютая Руїна в нас запанувала,
І відняли волю нові вороги.

 

У двадцятім році медвинці повстали,
За свою свободу в полі бивсь народ.
Нові яничари Медвин сплюндрували,—
І курган печалі залишив той год.

 

Роки промайнули — й Медвин відновився,
У садах розквітнув, в славі знов сіяв:
Мав врожай рекордний, фермами покрився,
І село красиве люд наш збудував.

 

Княжая дружина мед-вино тут пила,
В полі Русь-Вкраїну рідну берегла.
Козаки хоробрі край свій боронили —
І козацька слава в Медвині жива! 

                                                    11.11.2008 р.

                        Світлій пам’яті Тетяни Миколаївни Бакун

І знов я серед вас, на вашім семінарі, —
Уже знайомі лиця і творчий лет душі,
Тетяна Миколаївна свій контингент зібрала,
Щоб досвідом ділиться, і кожен щось відкрив.

 

Їм хочеться цей світ у кращий бік змінити,
Щоб молодь українська достойною була,
Щоб люди в нас зростали найкращими у світі
І щоб свята мета всіх в пошуки вела.

 

Та різних перешкод їм трапиться немало:
І хмелю аромат, наркотиків «прогрес»,
І сексу ранній струс, ще СНІДу гарний стрес,
Що їх брудний потік десь «з-за бугра» протік.

 

Не просто в світі цім дитині утвердиться
І правильний в житті знайти орієнтир,
В болоті всіх спокус так легко утопиться,
А Спарти дух давно із школи відлетів.

 

Зростають без турбот новітні сибарити,
Їм дай відразу все: «мобілу» і «компа»,
Скутер й автомобіль батькам не гріх купити,
Щоб в них, як у кіно, «фірма» була «крута».

 

Навіщо їм мораль, як жить без неї краще,
Навіщо вчитись їм, як можна все купить?
І все ж наперекір всім кривдам і недолям
Несуть місіонери ці чесноти їм святі.

 

Ці люди вірять, що настане час спокути
І їх духовний хліб воздасть свої плоди,
Вітри реформ зметуть химер облуди
І в краще майбуття ця юнь зведе мости. 

                                                            3.03.2009 р.

                                    (СПС – соціально-психологічна служба)

Люди селились тут здавна,
Місце мов Богом дано,
Тут, у долині Хоробри
Пращури звили гніздо.

 

Там, на Тотохах, стояло
Їхнє прадавнє село.
Сонцю вони поклонялись,
Вірили в душ таїну.

 

Як вони звались — не знаєм,
Назву в наш час їм дано
За міcцем, де Хвойка Вікентій
Вперше відкрив їх житло.

 

Перші у дикій Європі,
В нашім багатім краю
Ці трударі неоліту
Сіяли хліб врожаю.

 

Поле мотижив трипілець,
Тер в зернотерках зерно,
Камінь навчивсь шліфувати,
Звів із саману житло.

 

Ці землероби первісні
Жити нас вчили давно,
Долі свої хліборобські
Вклали і в наше село.

 

Їхні енергії хвилі
Древня Тотоха взяла.
Добре, якби ми у кризі
Силу їх взяли сповна,

 

Щоб рідний край відродити,
Славну Вкраїну піднять
В мирі й достатку зажити,
Дітям добро передать,

 

Щоб наші діти-нащадки
Так, як трипільці колись,
Світочем розвитку стали,
В людства очах піднеслись,

 

Щоб Україну признали
В ближніх і дальніх світах,
І культурологи знані
Творчий вивчали наш шлях.

 

Древня Тотоха — наш символ,
Поряд Святая гора,
В Ковтунім лісі лишилась
Наша розп’ята пора.

 

Хай же ці гори святії
Нам принесуть благодать,
Щоб ми зростали всі в мирі,
Прагнули кращими стать. 

                                      19.08.2009 р.

 

Велична школо, дух села!
Всього ти бачила немало,
Якби ти говорить змогла,
Багато що б ти розказала.

 

Ти б нам повідала про те,
Як в поголодний рік відкрилась,
Як перші роки два життя
У школі Гладі ти ютилась,

 

Як в рік репресій у селі
Свій перший випуск відзначала,
І як на Другу світову
Своїх синів благословляла,

 

Як окупант тебе гнобив, —
Своїх коней увів до школи (!),
Як лютий Ема-комендант
Гонив наш люд в колгоспне поле,

 

Як наш народ те не стерпів
І партизанити подався,
І не один нацистський гад
У цій землі навік зостався.

 

А ще розповіла б вона,
Як в третій рік війни звільняли,
Як в нас жінки старі й малі
Снаряди в Корсунь доставляли,

 

Як після звільнення сюди
Сапери в школу завітали
І кілька днів із стін її
Ворожі міни діставали,

 

Як учні в класи знов зайшли
І знов за парти свої сіли,
І як чорнило з бузини
Вони зробити все ж зуміли.

 

Книжок в них майже не було,
Писали все на чім попало,
Та все ж старання в навчанні
У тих дітей не пропадало.

 

І «вийшли в люди» по війні,
Країну всю відбудували.
А потім в нашім Медвині
Усі колгоспи об’єднали.

 

І школа наша розцвіла,
Дітей із сіл навкруг зібрала,
Майбутні кадри всіх звитяг
Вітчизні щедро дарувала.

 

Де учень наш не побував, —
В усіх кутках земної кулі,
Та край свій все ж не забував
І школу, бо почав тут долю.

 

У сімдесят п’ятім школи в нас
В одну-єдину об’єднались,
Бо Федір Павлович бажав,
Щоб діти в нас лиш тут навчались.

 

Колгосп будівлю доробив
В рекордно стислі гарні строки,
Автобуса в селі пустив,
Щоб учень встиг на всі уроки.

 

Тут Коршак свій талант розкрив,
Зібрав усі навчальні кадри.
Звання високе заробив,
Бо школа слави була варта.

 

І ті високі рубежі,
Що учні наші здобували,
Ми як підвалини міцні
Під стіни ці замурували.

 

І хай форпост освіти цей
Завжди стоїть і процвітає,
І для прийдешніх поколінь
Знання і совість доставляє.

                                         2009 р.

Величний Медвин знов зібравсь на свято, —
На Спаса відзначаєм День села,
Із вулиць й вуличок значна іще громада
Тече рікою в клуб у самий центр села.

 

За день до Спаса в дев’ятсот двадцятім
В цім напрямку теж рухавсь наш народ,
Та люди йшли тоді не святкувати, —
Їх влада більшовицька покликала на сход.

 

І на майдані біля волревкому
Заїжджий комісар дав людям маніфест:
Увесь товарний хліб, що у полях зібрали,
Негайно треба здать, — незгідних жде арешт.

 

А ще дать юнаків у їх червоне військо,
Бо десь там у Сибіру ще точаться бої,
І досить багатіть, бо зовсім не для цього
Їм до своїх земель ще й панську додали.

 

Ще й пригрозив, що спорити не треба, —
Забудьте цей «украинский пелюровский язык»,
Російський краще вчіть, бо ним говорить Ленін, —
Як владний громовержець віщав всім більшовик.

 

Та мова ця не до вподоби людям, —
І того ж дня увечері зібрався повстанком
У хаті у Ковальського біля ставка Мирського.
І вирішили: завтра ж арештувать ревком.

 

Назавтра медвинцям вдалося це зробити, —
Чужої влади не бажав народ.
Республіку свою в селі проголосили
І боронить права закликали наш люд.

 

І цілий місяць стійко захищались
На пагорбах в околицях села,
Аж доки з-під Варшави не з’явилась
Будьонівська дивізія, що бита там була.

 

Розлючені червоні ескадрони,
Що Польщу захопити не змогли,
На Медвин спрямували свої коні,
Щоб лють свою зігнати на селі.

 

Та гордий Медвин тій орді не здався,
І загримів нерівний лютий бій.
До полудня народ наш протримався,
Хоч зброї мав куди менш ворогів.

 

І хоч тоді відбитись не вдалося,
І ворог лютий нас вбивав і грабував,
Та Медвин славу вічну і безсмертну
На всю Украйну з честю звоював.

 

Вже майже вік минув, а ми повстанців пам’ятаєм,
Їх честь вшановуєм у День свого села,
Бо саме з-за таких простих сільських героїв
Не вмерла слава України й для поколінь жива. 

                                                                      19.08.2010 р.

(пам’яті Т. Г. Шевченка)

 

Поет, титан, художник, ще й пророк, —
Він народився в нашім славнім краї
В сім’ї кріпацькій, в «тихому раю»,
Де люд наш тяжко хліб свій заробляє.

 

Як корабель назвеш — так він і попливе,
Тарас — «бунтар» — це ім’я означає.
Його цим ім’ям в церкві нарекли,
І він сповна це ім’я оправдає.

 

Малим він тут босоніж обходив
Місця, де Русь-Вкраїна виростала,
Де князь дружину у похід водив,
Де Рось й Хоробра козаків вітали,

 

Несли на хвилях їхні байдаки,
Що до Січі підмогу доставляли,
І дух свободи зріс на цій землі,
Яку пани таки у нас забрали.

 

Від діда він дізнавсь про гайдамак,
Що людям волю прагнули вернути,
Як падав на коліна гордий лях,
Який цей край хотів навік здобути.

 

«Кобзар» Тарасів став будить народ,
Що майже вік як спав в гіркій неволі.
Титан спочив на кручах над Дніпром,
Та заповів здобуть народу волю…

 

…Вже півтора століття, як Тарас
Пішов у вічність, заповівши волю.
Немало в нас героїв полягло,
Щоб українцям посміхнулась доля.

 

Всього нам довелося пережить:
Обман і голод, війни і пороки.
Мільйони українців подались
Шукати щастя у світах широких.

 

Та віримо — настане та пора,
Яку Тарас прорік у «Заповіті»,
Народ всі перешкоди подола
І заживе в оновленому світі.

                                          9.03.2011 р.

Він народився в році двадцять третім,
Коли в село це перебравсь райцентр,
На нинішнім села участку третім,
В родині незаможній, бідній вщент.

 

В той час село лічило рани,
Що дав йому будьонівський погром,
Коли хати селянські оживали,
І трактор перший надійшов «Фордзон».

 

Як й інші діти, Федя йшов до школи,
І пережив той тридцять третій рік,
Коли голодні люди помирали
І втратили надію й часу лік.

 

А в тридцять восьмім в школі шепотіли,
І по селу страшні розмови йшли,
Що ночами машини приїздили,
Й зникав наш люд невідомо куди.

 

У сорок першім випуск відгуляли,
Та завтра їх чекала вже війна.
Його на Волгу в танкове забрали,
І сталінградська січа хрещенням була.

 

На милицях додому повернувся,
Та батька вже живого не застав,
До війська не взяли, в «Заготзерно» подався,
Й колгоспу головою люд обрав.

 

Як важко все було розорене підняти!
Як мало повернулось їх з війни…
Доводилось поля коровами орати
І міни ще й витягувать з землі.

 

Та все ж в роботі рук село в нас оживало,
І врожаї зростали з року в рік,
А в нових фермах живність приростала,
Сади цвіли, — старався трудівник.

 

І мов птах Фенікс, Медвин відродився
…Із попелу і в славі знов сіяв,
Добробут зріс, і Медвин ще й заводами покрився,
А Федір Павлович Героєм Праці став.

 

Він добре знав людей і їхнії проблеми,
Колгоспний будівельник, в нас культуру будував,
Відстоював в райкомі колгоспні вічні теми,
І в цій «святій війні» на пенсію подав.

 

А потім тихо вік дожив пенсіонером.
Перебудову він як істину сприйняв,
Та фальш вождів він осудив душею
І з каменем у серці світ грішний покидав.

 

У пам’яті людей він в Медвині лишився
Як вмілий господарник, суворий керівник.
Як пам’ятник йому весь вид села змінився,
І поважа його всяк чесний працівник.