Медвинські скрижалі
Четвер, 28.03.2024, 14:04
Меню сайту
Новини форуму
  • День села 2012 (0)
  • Випускники (4)
  • Зимові розваги (0)
  • Живопис (0)
  • Зустрічі (1)
  • Форма входу
    Медвинський самодіяльний театр.
    (До 50-річчя театру)
     
    М. Кропивницький "Дай серцю волю - заведе в неволю". Сцена з другої дії.
    Cцена 2 дії з вистави М. Кропивницького "Дай серцю волю - заведе в неволю", 1969 рік
     
       Зима 1918 року. Сліпа завірюха безтямно рвала рамини замерзлих вікон, з безсилою люттю метлялася від одних дверей до інших, хвилею напинала залізну покрівлю даху і падала зі стогоном на землю, а потім знову рвучко кидалася до вікон. І ніяк не могла зрозуміти: чому ці чудні люди, що зібралися в промерзлому класі, зігрітому лише хисткою, непевною цяткою каганця, не звертають на неї уваги, не відчувають ні лютого холоду, ні дикої стоголосої віхоли, а, навпаки, гаряче, нестримно, до сліз голосно і безтурботно сміються. В нетопленому класі сільської церковнопарафіяльної школи було весело й гамірно. Десятків з півтора сільських хлопців і дівчат, місцевих вчителів і молодих селян оточили високу кремезну людину з потертою книжкою в руках. Вчитель Іосій Миколайович Проценко читав самозакохано, голосно і дотепно, з особливим м’яким і глибоким, так притаманним медвинцям, гумором. Коли вибухав черговий напад реготу, Іосій Миколайович теж опускав книгу і сміявся разом з усіма щиро й весело, витираючи хустинкою сльози. Нарешті перегорнуто останню сторінку. В кімнаті ще довго тривало пожвавлення. Потім всі затихли і звернулися поглядами до Іосія Миколайовича. Він сидів мовчки, замріяно постукуючи пальцями по столу. Першою озвалася молода синьоока Ганна:
       — Іосію Миколайовичу, а ви самі були коли-небудь в театрі?
       — Ні, не доводилося.
       — А що, якби нам самим спробувати поставити?
       І знову каганець злякано тремтить від надмірного галасу, суперечок, глузливих зауважень і миттєво забутих образ. Нарешті вгомонилися. Підготовку п’єси Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» вирішили розпочати негайно, керувати умовили Іосія Миколайовича і йому ж доручили грати роль Стецька. Лише тепер помітили, що вже далеко за північ, і всі почали швидко збиратися, щоб розійтися по домівках. Завірюха, що була заслухалася і притихла, знову прийшла до тями і ще з більшою люттю кинулася на вікна, важким плечем підперла двері, зі скаженим реготом, змагаючись з дужими парубоцькими плечима, що намагалися відкрити двері зсередини, а потім, вже на вулиці, обкутала, обвила кожного сивою тугóю каламуттю, намагаючись забити подих, заморозити живу душу й серце. Та годі було й старатися. Вогник, що загорівся у кожного в грудях, хоч і маленький, мов той каганець у вистиглій класній кімнаті, вже не під силу було загасити ніякій сніговиці-метелиці: він тепер світитиме цим людям і зігріватиме їх невгасимим полум’ям мистецтва все життя, і запалає ще яскравіше в серцях їхніх синів і дочок, онуків їхніх.
       Так у нашому селі зародилася перша думка про створення самодіяльного драмгуртка. Це було щось нове. За свою довгу історію село чуло стогін кобзи і сміх сопілки, клекіт бубона і плач скрипки. Святковими літніми вечорами розкотисті дзвінкоголосі пісні чарували верби над росяними берегами і п’янили медове, настояне на квітках і зіллі повітря, тихоплинні хороводи дівчат і безугавні танці медвинських парубків хвилювали місяць у замріяних ставках і заставляли його кришити срібні підківки від берега до берега. Доволі було в селі і своїх «штукарів», за видумками яких охоче слідкували юрби цікавих, і своїм щирим захопленням та гучним сміхом опівночі змушували обсипатись яблуневий цвіт в розкішних медвинських садах та набивати гулі заспаним дядькам на тісних печах, а глухих прабабусь— ревно молитися Богу із слізним проханням послати «довге» життя зачинщикам нічних гульбищ. Всього бувало. А от про таке — вперше мова. А що нове — те й не легко.
    Труднощі стали даватися взнаки з перших же репетицій, які проходили тут таки, у школі. Поки лише повторювали слова — здавалося, п’єса вже готова. Але як відірвалися від лави — почало творитися щось дивне. Здавалося, немає нічого легшого й простішого, як пройти від лави до столу, сказати два завчених слова й знову звичайнісінько собі сісти. Але тут під поглядами товаришів у найвідчайдушніших сміливців ноги ставали якимись дерев’яними, їх не можна було зігнути й відірвати від підлоги, язик заповнював увесь рот, ставав сухим і гарячим, а голос — зовсім чужим і звучав якось збоку й не по-людському, до столу ж сідав як кривобока баба, а не хвацько, по парубоцькому, як того хотілося. Та тут стали виникати нові труднощі. Важко було уявити, що звичайнісінький стілець — не стілець, а криниця, нести в руці шапку, а згинатися як від відра, вщерть наповненого водою. Або стояти перед очеретяною мітлою, а уявляти, що перед тобою врунокоса вербичка, пестити пальцями її листя. Та й на селі було неспокійно. Земельний комітет на чолі з місцевими більшовиками О. Шимченком та П. Бурею взяв під охорону панський маєток («Комисарію»), але ночами туди добивалися хисткі людські тіні з неприхованими погрозами. На селі кипіли суперечки про весняний поділ землі. Землю ще тільки мали ділити, а село вже розділилося на окремі групи. Але вогник не погас. Справу довели до кінця. Вже перед самою виставою виник ряд майже непереборних перешкод. Де ставити виставу? (Коридор хоч і довгий, але вузький, клас — занадто тісний, щоб служити заодно і сценою, і залом для глядачів). Де взяти завісу? Як і з чого зробити декорації? Вихід із цього скрутного становища був також знайдений. В школі два суміжні класи розділялися широкими дверима з багатьох стулок. Дверні стулки познімали і поклали на парти в одному класі — виникла чудова сцена, інший клас — зал. Завісу пошили з домотканих ряден, костюми шукали по всьому селу — хто де міг, «хату» теж зробили з ряден з намальованим вікном, вербу довго «творили» дівчата і хлопці з сухозлітки та пофарбованого паперу і дерев’яної стружки. За рогачами і кочергами зупинки не було. Ікони довелося діставати «грішним» способом: таємно красти по батьківських та дідівських домівках і коморах. Від охочих допомогти відбою не було! Таким же чином «дістали» і криницю: вже як почало смеркати, перед самісінькою виставою, хлопці притягли її аж з Грибового яру — з добротного дубового зрубу й новими цямринами. Правда, великувата трохи була, займала багато місця на сцені, але це не лякало — хвилювало інше: як би котрийсь із дядьків не впізнав і не поліз по неї на сцену під час вистави. Та все обійшлося.
       І ось завіса відкрита. Сцена — як лялечка: любовно уквітчана, заклечана, вся долівка барвінком усипана (попохукали хлопці, вигрібаючи його з-під снігу). Надворі мороз, а тут — мов зелені свята, навіть м’ятою і чебрецем запахло. Вистава вдалася на славу. І принишкли здивовані медвинці, відійшли, відтанули зашкарублі в повсякденній нелегкій праці хліборобські душі. Розходилися по домівках пізно вночі збуджені, з мокрими від нестримного сміху очима, якісь аж молодші, дужчі. Довго ще по селу ходили розмови, загорявся веселий сміх, дивувалися:
       — Ні, ви скажіть, ну як отак можна — прикинутися, щоб з однієї людини та робилася зовсім інша?
       — А ви чули, що Карпо нахвалявся побити вікна в школі? А все через ту кумедію. Розказують, що Одарка, повернувшись зі школи, ні з того ні з сього почала його гамселити серед ночі, хоч він того разу, як на диво, був тверезісінький.
       — Та то ще нічого. оно, кажуть, піп Слуцький погрожує ще не те зробити за образу сина привселюдно.
       — А й чого це сердитись? І так кожен знає, що його Василь — достемісінько Стецько, якщо не дурніший, тільки і слави, що багатий…
       Драмгуртківці ходили іменинниками. А особливо Антон Шевченко та молоді вчительки Ганна Кирилівна та Агафія Семенівна, які найкраще «прикидалися», як говорилось у селі, не кажучи вже про Іосія Миколайовича.
       Нові задуми, бажання. Та не судилося… Село закрутилося у вихорі громадянської війни, у кулеметних чергах, у вибухах бомб, у відлунні відрізів. Вже аж після розгрому Медвинської республіки у вересні 1920 року змучене, знесилене село сіяло нові зерна. Відкривалися школи, хати-читальні, клуб.
       При клубі Іосій Миколайович Проценко організував хор та капелу бандуристів. І молодь села потягнулася до клубу. Ось тоді й заговорили знову про вистави, про театр. Та не простою була ця справа. Хоч під клуб пристосували один з найбільших будинків у центрі села, і було в ньому чотири робочих кімнати та зал на 120 місць, але не було… сцени. А вистава, навіть і примітивна, самодіяльна, без сцени неможлива. За організацію драмколективу, за керівництво його роботою взявся молодий учитель Борис Прокопович Марушевський. Це був юнак атлетичного складу, сильний, вольовий, наполегливий. Приглянувся комсомольцям запустілий будинок (бувша єврейська синагога), і вони звернулися до волвиконкому з проханням передати його для проведення вистав і допомогти з ремонтом.
       Щоб зрозуміти всю важливість цієї події, треба ще раз пригадати, в який час вона відбувалася. 1921 рік: ні з чим незрівнянна розруха, голод в Поволжі, в лісах озброєні загони, в селі ще не розвіявся чад від спалених будьонівцями 500 хат, більшість населення ще не поховала надії на швидкий кінець більшовицької влади, на відродження Медвинської самостійної республіки. І ось в такий напружений час, поряд з особливо важливими питаннями на розгляді виконкому і питання про культосвітню роботу на селі. І ось дослівна виписка з протоколу засідання:
       «1) Предложить строительной комиссии при участии режиссера драм. секции местного культпросвета отремонтировать здание в течение недели и открыть в нем театр. Волисполкому дать технические силы и нужный материал для ремонта здания. С завтрашнего дня выслать для ремонта необходимое количество плотников.
        2) Поручить режиссеру при помощи волисполкома приобрести нужные предметы (мова йшла про відсутність париків, гриму та інше — Б. Л.) в недельный срок».
    Пізніше, 22 жовтня, в повістці денній засідання Медвинського волвиконкому знову з’явилося питання «Про відкриття сільського театру». А на другий день в нововідкритому театрі проходив волосний з’їзд сільських рад та комнезамів, перед делегатами якого виступили сільські актори зі своєю першою виставою «Мартин Боруля». цей день і увійшов в історію медвинського театрального колективу як день його заснування.
       Відтоді минуло п’ятдесят буремних років — сонячних і грозових, радісних і багатих, як золота колгоспна нива, сумних і суворих, як гранітний обеліск загиблим. Не один раз за ці роки змінювався склад колективу: статечні, збагачені досвідом ветерани передавали свої знання і вміння гарячій, жадібній до творчості юні. І сьогодні, пройшовши 50-річний шлях, медвинський театральний колектив носить звання одного з кращих сільських колективів Київщини. А тому сьогодні потрібно з почуттям глибокої пошани пригадати всіх тих, хто стояв біля колиски цього мистецького колективу, хто дбайливо ростив його, хто віддав свій талант і своє вміння, горіння душі своєї справі виховання і духовного злету своїх односельців, святій справі мистецтва.
       Вже на кінець 1921 року колектив зріс до 35–40 осіб. В 1922 році Борис Марушевський пішов на військову службу (зараз він проживає в м. Києві, полковник запасу, нагороджений трьома орденами Леніна та багатьма іншими урядовими нагородами СРСР і зарубіжних країн). Керівником театру став Платон Трифонович Салата. Життя било ключем. З 1923 року активну участь в роботі театру стали брати керівники Медвинського райпарткому та райвиконкому. Свої сили пробували тут селяни і вчителі, службовці і молодь, комсомольці. Особливим авторитетом у глядачів користувалися Андрій та Платон Салати, Омелян Павлович Гриб, Микола та Софія Касяненки, Олександра Терентіївна Салата, Оксана Павлівна Приліпко, Віра Прокопівна Ковальська, Іван Кирилович Янківський. В репертуарі театру в основному були п’єси українських класиків: Тобілевича («Безталанна», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Бурлака»), Старицького («Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилось»), Кропивницького та інших. Звістка про створення театру рознеслася по всьому району. Подивитись його вистави приїжджали жителі ближніх сіл, під його впливом виникали самостійні драматичні гуртки. В 1926 році в Медвинському районі, крім театру, існувало вже 8 самостійних драмколективів. Вони одержували від театру посильну допомогу консультаціями, репертуаром, реквізитом та коштами. Ветеран театрального колективу, його нинішній режисер при Будинку культури Павло Микитович Салата охоче ділиться спогадами про роботу театру:
       — Театр був центром культосвітньої роботи. Крім вистав та концертів, у ньому з 1923 року демонструвалися кінофільми. Репетиції п’єс проводились щоденно, в зв’язку з цим на підготовку нової вистави витрачалося не більше місяця, і тому концерти та вистави влаштовувались майже щотижня. В колективі підтримувалася сувора дисципліна. Бажаючі брати участь подавали заяви, і лише після 2—3-місячного стажування здібніші з них допускалися до участі у виставах.
    Зараз Павла Микитовича знають не тільки в Медвині, але і в районі, як людину, що все своє життя присвятила культосвітній роботі, як багаторічного досвідченого керівника драмколективу і талановитого, здібного актора. Але і йому в свій час нелегко було потрапити до сільського театру. Коли він подав заяву, то одержав відповідь: молодий ще (в цей час ходив у 5 клас). Та мрія про театр не покидала юного Павлика, і він вирішив організувати в школі свій гурток. Готували інсценівки, ставили концерти, а потім взялися до 3-актної «Люди, чуєте?» Бедзика. Лише після її постановки (в тому числі і на сцені театру) його було зараховано в драмколектив у 1924 році. З 1928 по 1930 і з 1934 по 1941 рік він очолював роботу колективу. За цей час культурно-освітня робота на селі зміцніла, зросла кількість клубних закладів, бібліотек. (Майже кожен колгосп, а їх було в Медвині чотири, мав або будував свої клуби та бібліотеки, крім цього, працював сільбудинок та театр). Частина учасників поступово вибула з театру у зв’язку з виїздом на навчання, на службу в червону Армію, на комсомольські будови. Але на їх місце приходила нова талановита молодь.
    З нових учасників добре зарекомендували себе брати Микола, Іван, а пізніше й Михайло, Мазуренки, Гнат Шевченко, Катерина Дручас, Віра Нестеренко, Ніна Процан, Олександра Гриб, Устина Ковтун, Макар Ковтун, Олександр Янківський та чотири члени сім’ї лікаря Кра. Репертуар був дуже різноманітний. Крім уже знайомих драматургів, ставилися п’єси Грінченка, Тогобочного, Куліша, Ірчана та інших.
       В 1934 році при сільбуді добудували сцену, і вся робота театрального колективу була перенесена до нього, тому що приміщення театру на той час вже було в аварійному стані. На рік пізніше в парку колгоспу імені Сталіна — «Хóшене» — було відкрито літній театр. А в 1936 році приміщення Миколаївської церкви було перебудовано на сільський клуб. Таким чином в Медвині стало, крім колгоспних клубів та хат-читалень, три великі культосвітні заклади: літній театр, сільбуд та сільський клуб. Тому й не дивно, що медвинці завоювали перше місце на кущовій олімпіаді самодіяльного мистецтва в 1936 році. На цей час колектив зріс кількісно і якісно, збагатився його репертуар. Тепер в творчому доробку сільських аматорів переважали п’єси радянських авторів. Особливо популярними були «Враги» М. Горького, «Вантаж» Я. Галана, «Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука та інші. В лютому 1941 року Медвин відвідав письменник Андрій Головко. Він побував у школах, установах та колгоспах села, а потім переглянув виставу «Безталанна» Тобілевича у постановці театрального колективу і залишився дуже задоволений грою сільських артистів, про що він розповів у своєму виступі. Часто про успіхи сільського колективу писала районна газета «Шлях колгоспника» в передвоєнні роки. Особливо запам’яталася медвинцям вистава Тогобочного «Вихристка», яка була поставлена за тиждень перед початком Великої Вітчизняної. Глядачі були в захопленні, а приїжджі на відпочинок кияни, москвичі і ленінградці відмовлялися вірити, що перед ними самодіяльний, а не професійний колектив. Повторна вистава була призначена на 22 червня 1941 року…
       Вітер ліниво перевертав обірваний лист ватману із залишками обгорілого напису: «22 неділя… виступ сільського театрального…», розносив по селу сірі клапті сажі та обгорілого паперу. Всі клубні заклади та літній театр було зруйновано, сільську бібліотеку на 6,5 тисячі книг — спалено. Церковний дзвін знову радісно залунав над селом, заглушуючи плач осиротілих матерів, зойки дівчат та глухий стогін поневолених, яких сотнями гнали по курному шляху, що вів у фашистське рабство. Та недовго раділи бронзовим переспівом бронзові дзвони. 27 січня 1944 року село вітало своїх визволителів. І невдовзі церкву знову перебудували на сільський клуб. У квітні в клубі демонструвався перший фільм: «Разгром немцев под Москвой», а влітку з’явилося оголошення про перший виступ драмгуртківців. Звичайно, колектив був нечисленний, поріділий. Ставили в основному одноактівки. Але колектив жив! Поступово, із закінченням війни, він став набирати сили. У ньому зростали нові здібні самодіяльні актори: Борис Мацюця, Лідія Ободовська, Федір Гриб, Борис Гриб, Григорій Левченко, Іван Золоточуб, Петро Денисенко, Микола Пузько, Марта Домбровська, Ванда
    Цилярова, Петро Слива та інші. З попередніх учасників залишились Ніна Процан, Галина Марушевська, Михайло Мазуренко. Керував роботою, як і раніше, Павло Микитович Салата. Своєю роботою драмгуртківці знову несли наснагу людям, веселили їх душу й серце, піднімали на звитяжну працю, кликали на будівництво нового щасливого майбуття. У списках колективу з’являються все нові й нові прізвища обдарованих виконавців: Віктор Майдебура, Іван Салата, Людмила Янківська, Людмила Ходіна, Зіна Корчак, Наталя Сліпченко. Безперервно поновлюється і збагачується репертуар, зростає майстерність самодіяльних митців. Особливо зросли можливості для успішної роботи колективу після відкриття нового Будинку культури в селі. У розпорядження сільських умільців поступила чудова сцена, обладнана сучасною освітлювальною апаратурою, поповнився склад декорацій, арсенал париків, костюмів, театрального реквізиту, незрівнянно поліпшилися умови роботи.
       Першою виставою, яку побачила нова сцена у 1963 році, була п’єса «Така її доля», написана самими учасниками самодіяльності. Вже на цій виставі глядачі з радістю переконалися в зрослих сценічних можливостях колективу, в ефективності та незвичайності нового декоративного, світлового і шумового оформлення. Нові умови давали можливість для найповнішого розкриття талантів самодіяльних митців. П’єса «Така її доля» витримала п’ять постановок підряд і проходила весь час при переповненому залі з незмінним успіхом. Влітку 1964 року з цією виставою медвинський колектив вперше виступає у Києві на ІІІ Театральній Весні, і з того часу він є її постійним учасником. Іншу п’єсу — «Продана дитина» — у м. Києві дивився сам автор — Юрій Мокрієв і з щирим захопленням поділився своїми враженнями, відмітив її вдалу постановку, вдячно говорив про гру акторів. Тут добре проявили себе учасники Степан Машко, Ольга Швидун, Валентина Нестерова та інші. Останні роки колектив багато і плідно працював, про що свідчать численні грамоти та дипломи, якими він нагороджений. Особливий слід залишили п’єси радянських авторів: «Мати своїх дітей» — Афіногенова, «шумить Дніпро» — Суптелі, «У Білій Криниці» — Мегелика, «Вірність і зрада» — Мокрієва, «Фараони» — Коломійця, «Неосвячене кохання» — Сербина,«Сини роси»— Зарудного та «Безталанна» — Тобілевича і «Дай серцю волю — заведе в неволю» — Кропивницького. В останній час добре проявили себе самодіяльці Любов Литвин та Євгенія Ткаченко, з’явилися нові виконавці. Зараз колектив працює над новою п’єсою «Кревні вороги» Ішкової. 50 років роботи сільського театрального колективу — немалий шлях. Були на цьому шляху троянди і колючки, та рік від року колектив зростав і міцнів, удосконалював свою майстерність, ставши відомим зараз на всю Київщину.
       У день 50-річчя хочеться щиро поздоровити і уклінно подякувати всім нашим сільським театралам, колишнім і сьогоденним, привітати всі ті гарячі серця, що несли раніше, підтримують зараз і понесуть в майбутньому життєдайний вогонь мистецтва. Нехай завжди пам’ятають вони слова Максима Горького: «Земля — это сердце Вселенной. Искусство — сердце Земли!».
     
        1971 рік
     
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Календар
    «  Березень 2024  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031
    Архів записів
    Медвинські скрижалі © 2024   При використанні матеріалів сайту активне посилання на //medvun.at.ua обов'язкове! Конструктор сайтів - uCoz